З пропозицією увічнити пам’ять безневинних жертв Голодомору виступив наш земляк, письменник Олекса Коломієць та Український фонд культури на чолі з його фундатором, Героєм України Борисом Олійником. За старим козацьким звичаєм було вирішено нагорнути курган – своєрідний символ скорботи. Ініціатори поставили одну з вимог – насипати курган необхідно на найродючішій землі. Був оголошений всеукраїнський конкурс на вибір місця для меморіалу. Оргкомітет побував у різних куточках України, чимало оглянув і віддав перевагу “окрайцю Полтавського чорнозему” під Лубнами, містом більш ніж 1000-літньої славної історії, біля Мгарського Спасо -Преображенського монастиря. Місце обрали не випадково, адже саме Полтавщина, яку величають житницею країни, чи не найбільше постраждала від голоду.
Землю для кургану, висота якого понад 30 метрів, привозили з усіх регіонів України, з кожного району Полтавщини, з кожного села Лубенщини. Про виготовлення хреста, встановленого тоді на кургані, потурбувався тодішній голова правління колгоспу у Мгарі Петро Різуненко. 12 серпня 1990 року хрест освятили. Про цю подію розповідає документальний фільм «Зажур Гора», створений кіномитцями студії «Укртелефільм».
Декілька років тривало спорудження меморіалу, відкрито його у вересні 1993 року.
На кургані встановлено великий дзвін, який завершується хрестом. До нижнього краю дзвону прикріплено 30 малих дзвонів від усіх областей України, від Президента України, від міст, районів, організацій, лубенців. На великому дзвоні напис: “Голодомор – 1933. Коли відходить одна людина – з нею вмирає цілий неповторний світ. Коли ж мільйони ідуть у прірву, – тоді вмирає вже ціла Галактика”.
Автори проєкту – талановитий архітектор, народний художник України Анатолій Ігнащенко, конструктор Ігор Лебедич.
Щорічно у четверту суботу листопада біля монументу проходить вшанування пам’яті жертв Голодоморів.
БІЛЯ МГАРСЬКОГО МОНАСТИРЯ
На цій горі,
на пагорбі печалі,
Де все болить –
від квітки до хреста, –
Ідуть дощі вдовиними плачами…
На цій горі,
на пагорбі печалі,
Німіє слово і мовчать уста.
Гірка сльоза пече,
як сіль чумацька.
Стоять в жалобі схилені Лубни.
І монастир – як оберіг козацький…
І дзвін вола безмовно:
“Пом’яни!”
Страшне число
у нелюдській напрузі.
Пропалює світи до глибини:
У тридцять три розіп’ято Ісуса.
У тридцять третім на земному прузі
Розіп’ято мільйони без вини.
Ми відспівали їхні чисті душі.
Вони нас не спалили у клятьбі.
Вони – простили.
Але пам’ять душить:
Чи маєм право ми
простить собі?
…На цій горі,
на пагорбі печалі,
З небесної, святої чистоти
Ідуть дощі вдовиними плачами.
Спадає плащаницею мовчання.
І тільки дзвін волає:
“Не прости!” (Борис Олійник)