27 СІЧНЯ 1839 РОКУ НА ХУТОРІ ПОБЛИЗУ БОРИСПОЛЯ НА КИЇВЩИНІ НАРОДИВСЯ ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ – ЕТНОГРАФ, ПОЕТ І ЖУРНАЛІСТ, ЮРИСТ, АКТИВНИЙ ДІЯЧ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ, АВТОР СЛІВ ГІМНУ УКРАЇНИ.
Походив із української шляхти. Його давнім предком був козак Іван Чуб, похований у Борисполі. Однак прадід відомий уже під прізвищем Чубинський.
Навчався у Другій Київської гімназії. По її закінченні Чубинський вступив до Петербурзького університету, де здобув вищу юридичну освіту (1861), дістав ступінь кандидата юридичних наук. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа». Товаришував із Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем і Тарасом Шевченком, котрий назавжди залишився для нього духовним вчителем.
20 жовтня 1862 року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі.
На засланні Чубинський провів майже сім років. Був чиновником з особливих доручень при тамтешніх губернаторах; ті не могли ним нахвалитися. Зрештою він сам себе не тільки визволив із заслання, а й проклав дорогу у вищі наукові сфери Російської імперії. Його статистико-економічні дослідження Архангельської губернії були такими цінними, що губернатор князь Гагарін просив нагородити засланця орденом Св. Станіслава. Цар ідею підтримав. Чубинському дозволили повернутися в Україну.
Пісню «Ще не вмерла Україна», що стала Державним Гімном України, Павло Чубинський написав 1862 року. в Києві. У домі купця Лазарєва на Великій Васильківській, 122, де автор квартирував (тепер на тім місці дім номер 106). Якось там співали пісню сербських повстанців, де були слова «Серце біє і кров ліє за нашу свободу». На боці сербів за незалежність від Османської імперії воювали двоє братів Чубинського. Він майже за півгодини написав свій текст. Спершу пісню співали на сербський мотив, потім на музику Лисенка. 1863 року текст потрапив у Галичину, де Михайло Вербицький написав музику, відому тепер. Пісню довго вважали народною. Дослідник Дмитро Чередниченко подає 20 варіантів тексту й підкреслює, що перший рядок у Чубинського звучав так: «Ще не вмерла України і слава, і воля».
У 1869 р. очолює етнографічно-статистичну експедицію Російського географічного товариства в Південно-Західному краї, яка досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці. За три роки зібрав стільки матеріалу, що навіть тепер семитомник «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» залишається взірцевим. За цю роботу отримав кілька нагород, зокрема, золоту медаль на Географічному конгресі в Парижі.
Завдяки Чубинському 1873 року в Києві відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, прообраз нашої Академії наук. Тоді ж Чубинський провів у Києві перепис, який показав, що більшість киян вважають рідною мовою українську. За це на Чубинського наскаржилися цареві. Його знову усунули з України, а київський відділ Географічного товариства закрили. У Петербурзі він служив у міністерстві шляхів сполучення. Здоров’я мав підірване. Сучасники знали його чорнооким, носатим і губатим, дуже живим і темпераментним.
Він мав хворобу мозку, перестав упізнавати людей. Лікування не допомагало. Випросили дозвіл виїхати в Україну, де він уже не був шкідливим для імперії. Жив практично рослинним життям майже сім років. Помер 26 січня 1884 року, лише за один день до власного 45-річчя. Похований у м. Бориспіль на Київщині.
За матеріалами УІНП