17 червня в Полтаві на 63-му році життя після перенесеного тяжкого інсульту помер доктор філологічних наук, член Національних Спілок журналістів, письменників і краєзнавців, професор кафедри української літератури Луганського національного університету, редактор літературно-художнього журналу «Полтавська криниця», лауреат багатьох престижних премій у галузі літератури, великий патріот Олексій Неживий.
Олексій Іванович – уродженець села Хитці Лубенського району Полтавської області, але практично вся його трудова діяльність (34 роки) була пов'язана з Луганщиною, яку вважав своєю другою батьківщиною. Там він, говорив, ніколи не відчував себе чужаком. Окрім викладацької діяльності, вів активне громадське життя: був обраний першим головою міської «Просвіти», багато років очолював обласну організацію Спілки письменників, працював над виданням просвітянського журналу «Бахмутський шлях». За його ініціативи та за безпосередньої участі на Луганщині були відкриті музеї великих українських патріотів Бориса Грінченка і Григора Тютюнника. Олексій Неживий був надзвичайно прискіпливим дослідником творчості свого земляка Григора Тютюнника, який був родом з села Шилівка Зіньківського району. Працюючи з рукописами старшого брата письменника, Григорія, вчений з’ясував, що його роман «Вир» надруковано зі скороченнями. Як виявилося, цензура видалила частину тексту, в якому йшлося про Голодомор і репресії в Україні. Роботу над відновленням втраченого Олексій Іванович завершив уже в Полтаві, куди змушений був переселитися п'ять років тому, коли на Донбас прийшов «руський мір».
Професор Неживий продовжував працювати в університеті до останнього. Уже стояли барикади прихильників «Новоросії» навпроти будівлі СБУ, а він ходив до обласної бібліотеки, працював над черговим номером «Бахмутського шляху», присвяченого ювілею Тараса Шевченка. Уже почали стріляти з великокаліберного озброєння і багато викладачів виїхали з Луганська, а він приймав у студентів заліки. Останній виступ професора на обласному радіо відбувся за тиждень до захоплення студії».
«Ми з дружиною Людмилою залишили в своїй квартирі тисячі книг, які збирали все життя. Нам їх зараз так не вистачає! Забрали найнеобхідніші, які помістилися у пять мішків», – з болем у голосі розповідав Олексій Іванович, який найбільше мріяв повернутися до рідного Луганська.
У Полтаві родині професора довелося поневірятися по гуртожитках, але він не переставав творити, не втомлювався їздити на підконтрольну Україні Луганщину з лекціями і представленнями своїх книг, наукових досліджень. До останнього брав участь у просвітницьких заходах і програмах. Так, на 23 травня в Полтавській обласній бібліотеці ім. І.П. Котляревського була запланована його зустріч з творчою інтелігенцією, на якій він повинен був представити свої дві нові книги. Але напередодні стався крововилив у мозок…
Йому не вистачило кілька днів, щоб побачити диплом про вищу освіту своєї єдиної доньки Оксани, якою дуже пишався ...